Скажи мне, Алиса

Стало цікаво, як багато макулатури осилив я за останні кілька місяців. Все навалом, лише для загальної картини:


Прочитав повністю:
(травень-жовтень 2009)
Амзин. Новостная интернет-журналистика
В.Головач. Дизайн пользовательського интерфейса. Исскуство мыть слона.
Бодо Шефер. Законы Победителей
Харпер Ли. Убить пересмешника
Тибор Фишер. Философы с большой дороги
Ф. Феллини. Мой трюк - режиссура
Алксандр Митта. Кино между адом и раем
Габриэль Гарсия Маркес. Полковнику никто не пишет
Габриэль Гарсия Маркес. Сто лет одиночества
Александр Грин. Алые паруса
Александр Никонов. Апгрейд обезьяны
Роберт Чалдини. Психология влияния
Чихольд Ян. Облик книги

(січень-травень 2009)
Джеффри Янг - iКона: Стив Джобс
Ортега-и-Гассет. Восстание масс.
Ельдар Рязанов. Заэкранье.
Дьюма. Королева Марго.
Готика. Под ред. Рольфа Томана
Виктор Гюго. Собор паризької Богоматері.
Лоренс Блок. В постели с медведем, Сувенир на память, Тысяча долларов за слово, Шаг к свободе, Трое в "Боковой лузе", А вам бы это понравилось?, Альтернатива Эренграфа.
С. Муратов. ТВ — еволюция нетерпимости.
Цвейг. Письмо незнайомки (аудіоверсія).
Лем. Солярис.
Дж.Кехо. Подсознание может всё.
Фіг-зна-хто. Цветок папоротника.
Великие композиторы. Иоганн Бах.
Пауло Коельо. Алхимик
Фіг-зна-хто. Цвет...
Фелліні. Делать фильм.
Олдос Хаксли. Рай и Ад.
Олдос Хаксли. Двери Восприятия


Так і не осилю (прочитано не більше половини)
Ніцше. Так говорив Заратустра.
Камью. Человек бунтующий.
Стендаль. Пермская обитель.
Дереш. Трохи пітьми.
Мілан Кундери "Невыносимая легкость бытия".
Х. Бидструп. 200лучших работ
Анхель де Куатьэ. Золотое сечение (Аудіоверсія)
Чезаре Ломброзо. Гениальность и помешательство (Аудіоверсія)
Бодо Шефер - Как планировать свое время (Аудіоверсія)
Зигмунд Фрейд - Толкование сновидений


Надіюсь, осилю:
Аудиолекции о классической музыке. 2 альбома (аудіоверсія, звичайно :))
Лекции о музике и композиторах.(Аудіоверсія)


Плюс 5..7 художніх книг, 4..5 технічних (фотографія, дизайн), і ще парочка забутих...
За період від початку 2009-о року до сьогоднішнього дня. Деградація очевидна.

    Хочу піаніно. Або рояль. Хочу, як кожен репер хоче кашкет і золотий цеп або кожний фанат "блатняку" бажає вирізати наколку. Для мене це майже символ інтелегентності, здатності розуміти прекрасне, хоча б музиці.
    По великому рахунку, мені однаково, що воно означає. Я просто хочу рояль чи піаніно. Хочу підійти до людини, яка робить на ньому кілька несміливих акордів і заграти - легко і невимушено. Так як в фільмі "Навеки возлюбленая", коли після невмілих спроб сина Бетховен грає "К Элизе", грає прекрасно, легко.
    Хочу навчитись грати хоча б на рівні кращих студентів музпеду а потім... Потім нарешті виконати свою голубу мрію, зігравши "Місячну сонату" Бетховена. Після чого інструмент можна викинути.

    Від нічого робити вираховував, який фільм я дивився найчастіше. Здивувався. Виявляється, не "Солярис", що досі є для мене найкращим фільмом серед усіх побачених.
    Кінострічка, яку проглядав найчастіше - перша частина мюзиклу "Notre dam de Paris" (французька версія). Точно не скажу, але не менше десяти раз. Саундтреки (якщо так можна сказати про музичне оформлення мюзиклу) окремо від фільму від початку і до кінця слухав не менше пятнадцяти раз.
Якщо одне прослуховування будь-якого треку з першої частини "Нотре дам де Паріс" прийняти за 1, то загальна сума прослуханих композицій перевалить за 200-300, по 15-20 на кожний трек. Да-а-а-а...

***      Річкою плив мертвий крокодил.
     Прости, Аліса, за те що починаю виклад враження критикою. Я не буду критикувати творців фільму за те, що не відійшли від радянської ідеології і серп, молот та червоний колір присутні навіть у фантастичних моментах фільму. Не варто говорити, що актори грають не так чудово, як ми до цього звикли. Оцінювати кожну серію, кожен момент довго і безрезультатно.
     Більш важливо глянути на фільм не з точки зору якості чи сюжету, а поглянути на результати його показу, відмінності його глядачів та глядачів сучасних фільмів для малолітніх виродк… дітей. Що дасть «Гостя з майбутнього», яка в 1985 році отримала надзвичайну популярність, а що дасть найбільш відомий у нашому підлітковому віці серіал «Бригада», що також став культовим для свого покоління. Питання цікавіші за довгий перелік маленьких позитивних моментів та чи недоліків.
     Почнемо все таки з технічних упущень.
     Створювати фантастику річ невдячна. Завжди очікуване не збудеться а не прогнозоване стане більш прогресивним за пророковане. Нема у нас автоматичних пунктів довідки з величезними лампами, зате є те, що їм навіть не снилось. Але не про це мова. За двадцять років кіно зробило величезний ривок в технічному плані. І крокодили ворушать хоча б якоюсь частиною тіла а не виконують роль чучела. Декорації.. Нема мови — увесь прогрес в гармонії з природою та Інститут часу прямо в хащах. Логічно — де б йому ще бути. Польоти над Москвою знімали в рік зйомок і вийшло, що за сто років ні один будинок не знесли, ні одного побудованого, перекрашеного. Кришталева стабільність.
     Але це техніка, яка в фільмі кульгає на одній нозі. Освітлення, якісна зйомка? Де там! Коли друг Колі шукає міелофон, з вікна падає банальне світло, поділене рамою на купу маленьких кусочків, від яких розбігаються очі. Так скрізь, — про студійне світло, яке звичне теперішньому кіно, оператори «Гості» мабуть не чули. Якість… Фільми Фелліні чи Сколи, які знімали давним-давно, набагато якісніші. Не стрибають чорні точки навипередки з полосочками. Тим більше, не видно тросів, по яких граціозно спускається Аліса, замість впасти в з вікна.
     Це техніка, повторюсь ще раз. Що реально дістає — гра акторів. Діти ДЕКЛАМУЮТЬ. Ради всього святого в кіно, це ж не театр! Вони читають завчені слова, ніби вірші на уроці. Якщо подивитись, як прекрасно грають (вірніше — живуть) діти в «Убить пересмешника» чи сучасному «Мосте в Террабитию», порівняння явно не в користь радянських акторів. Є окремі репліки, сказані без натяжки, з емоціями, але більшість діалогів — декламація.
     Робота Вертера планували тільки для руху та синтезу голосу. Після чого оновили програмне забезпечення, добавивши емоції. Робот став романтиком, почуття закипіли і апаратна частина почала глючити. Як ще пояснити неприкрите дитинство у вигляді пауз між словами? Сучасний синтезатор мови в банальному Windows XP далеко попереду техніки 2080 року.
     Хоча не будемо критикувати фільм, який ще до нашого народження викликав масове помішання. Техніка ніколи не домінувала над замислом, сюжетом, душею. Переважаюча популярність Висоцького над оперними співаками тому яскраве підтвердження. У вас є дитячі іграшки чи щось таке, що нагадує вам про часи прогулянок під столом? Ви помічаєте їх недоліки, примітивізм, простоту, надаєте цьому якесь значення? Впевнений, що вони викликають лише приємні асоціації — «це як здорово я обкакав мою коляску!» або не зовсім хороші — «сусідська Катька, дура, не дала». Безглуздо критикувати технічну сторону фільму, який давно став подібним дитячим іграшкам, забутим листам, давно почутій мелодії — вони найперше викликають емоції, спогади, якими технічно відсталими не були б.
     Звичайно, не обійшлося без прози життя, яка була частиною того суспільства. Коля втікає від піратів і попадає у велику калюжу на виході з під’їзду. Ба-х-х! Вода розлітається в різні сторони а на язик проситься: «відремонтуйте асфальт, люди». Ностальгічне майбутнє. Кінець 21-го століття, наукова станція в густих заростях бур’янів. Коля ховає міелофон в портфель Юлі і на весь екран — грубий, прострочений солдафонським тросом, не нитками, матеріал. Просто мурашки по спині, чесне слово.
     Проте є один момент, який витягує фільм, незважаючи на його негативи. Це музика. Чудова, прекрасна пісня «Прекрасное далеко», прекрасна не тільки музикою, а й словами. Саме вона стала причиною мого знайомства з фільмом. Прослухавши відомий тепер ролик до року молоді в Росії, я вирішив ознайомитись з кінофільмом, в якому звучить така чудова пісня, і не пошкодував. Можна порівняти досконалість музичного оформлення на фоні сюжетних недоліків з відомим всім «Титаніком» :)

     В мене під час прогляду виникла асоціація з «Амелі». Хороший фільм, про таку задушевну компанію в зелененькому світлі, чудачку, яка робила людям одне добро. Але це лише поверхня, обманлива маска, під якою ховається інший смисл. Щодо «Амелі» — не буду пояснювати детально, подивіться відповідні рецензії в мережі Інтернет. Тільки от я сумніваюсь, що Кир Буличев, за твором якого знімалась «Гостя з майбутнього», писав тільки про невинні пригоди маленької дівчинки.
     Дивіться самі.
     Ідентифікація Колі, коли на половині екрану мелькають замислуваті вази, чаші а на другій половині — банальна до неможливості пляшка кефіру. Наскільки невигідне сусідство примітивної пляшки для кефіру змушує засумніватись — а чи випадково це? Звичайно, рядовий гвинтик радянського суспільства міг пояснити це збігом, або думкою, що наше таки краще. Але режисер, письменник… Вони були людьми більш вищого інтелектуального та естетичного рівня, і лише всюдисуща совкова цензура примушувала калічити твори, ховати головне між рядками. «Ну і що, подумаєш, пляшка» — скажете ви. Справді, пляшка не доказ.
     Початок фільму, коли школяр влаштовує полювання за незнайомкою — як це нагадує стеження за ворогами народу, що не вписались в систему. Звідки в звичайного школяра параноїдальна недовіра, бажання слідкувати за іншим? «Вона не схожа на інших, дивна якась» — приблизно такі слова лепече Фома Корольов своєму другу Колі Герасимову і обоє починають стежити… Інша. Інший. Не такий як всі, підозрілий, небезпечний, він вирізняється з маси, підриваючи ідеальні ряди шеренги до світлого майбутнього. Вислідити, викрити, і… А далі уже не сюжет дитячого фільму — далі реальність радянського часу, «чорні ворони», нічні візити, показові суди або просто вирок без суду, люди, що зникали назавжди, боязнь сказати зайве слово. Хоча все починається з банального, смішного переслідування дивної тітоньки.

     Хто допоміг героям? Тікали при одній згадці про злодіїв, прикривали піратів, тормозили, розказували інформацію кожного стрічному і робили великі здивовані очі — «а я дура, не знала!». Заздрість — ось що спонукало школярку розказати все піратам і привести їх до школи. Заздрість до Аліси, яка псує твій авторитет відмінниці, активістки. Тобі так це важко дається а їй легко, завіграшки. Почуття, яке не притаманне хрестоматійній радянській людині.
     Варто головному лікарю наказати виписати серед ночі дівчинку — побігла медична сестричка. А закон, порядок де? Медсестра не дотримувалась порядку, не слідувала правилам — вона підкорилась волі «вищестоящого», доктора. Все це прикрите цікавими пригодами дівчаток в лікарні, смішними епізодами, інакше кожен побачив би кричущу безглуздість ситуації. А якщо подумати, — сліпе слідування авторитетам всупереч будь-яким правилам досі живе, як наслідок радянської епохи.
     Як ефектно і просто поданий алгоритм радянського тикання носом в справи чужих під благовидним приводом! Школярам потрібно знайти Колю, який, імовірно, потрапив в руки піратів, у них є міелофон — пристрій, який читає думки. Що роблять школярі, щоб обшукати будинок, де востаннє бачили Колю? Йдуть за ордером? Приводять міліцію? Ні, вони просто підслуховують думки жителів, тихо, за дверима. Вриваючись в чиєсь життя, без дозволу і абсолютно безкарно. Керуючись ніби найкращими намірами. Ось такий совок, такий закон, коли кожен визначає для себе межі допустимого. Коротко підсумовуючи душевні терзання незнайомки за дверима, що чекає на дзвінок, школяр каже: «якась закохана дура». Не більше і не менше. Ніби виправдовуючись, хтось говорить, — «думаєш, нам подобається слухати це?». Аякже, невдячна і нелюбима робота тіней, що стояли за дверима, підслуховували розмови, читали через плече чужі листи.
     Забагато сумнівних моментів, щоб віднести це на простий фон для пригод, списати на недогляд письменника чи режисера фільму.
     Проте діти цього не бачать, вони не бачать прихованого, часто вони не аналізують очевидне. Скажу на власному прикладі — я читав «Собор Паризької Богоматері» дитиною, школярем і студентом. Лише тепер починає потрохи доходити смисл. А скільки такого, що читав, бачив, слухав колись, а тепер навіть не впізнаєш його — настільки інакше сприйняття! Діти не аналізують, діти наслідують. Діти не чують нотацій та моралей, діти дивляться на батьків і копіюють. Дивляться фільми і копіюють героїв. Читають і наслідують. Слухають і наслідують. Тягнучись нерозумними руками найперше до поганого а потім уже — до хорошого. Не тільки діти, до слова.
     Наслідують.
     Ось тут я хочу перейти від критики «Гості з майбутнього», від недоліків технічного плану, поганої гри акторів, розтягнутого і подекуди невиразного сюжету до головного позитиву, який з головою перекриває все негативне. В Інтернеті досить критики технічного та сюжетного плану. Мовляв, актори бездарні, декорації ніякі, зйомка бездарна. Одним словом, прямо в корзину.
     Давайте на хвилинку забудемо про Алісу і перейдемо до фільму, який був другою сенсацією нашого дитинства, нарівні з «Титаніком». Як ми переживали його героям! Як усі п'ятнадцять серій палаючими очима слідкували за кожним рухом героїв, наших майже кумирів. Бандитів, до слова, але цього ми ще не усвідомлювали в повній мірі. Мова, звичайно, йде про «Бригаду».
     Я недавно переглядав її і був просто вражений. Те, що я бачив раніше (не такою дитиною — уже в десятому класі) і що побачив тепер — небо і земля. Це справді цинічна соціальна реклама, направлена проти її ж героїв. Невихований, тупий, рисковий чувак — Саша Бєлий, який раніше вернувся з армії, до дівчини, надумав поступати в університет, словом — жити нормальним життям. Але підставили. До останньої серії проскакують слова, вчинки, які свідчать про його жаль за поламаним життям. Хоча, здавалося, чого ще бажати в матеріальному плані. Це я тепер так побачив.
     А в дитинстві… Школа фанатіла. Саша, Сашуня, Саньок, свій, наш, дорогий, Сашечка Бєлий. Кумир, герой, Бог. В класах виникали «бригади», найбільш «продвинуті» утворювали свої четвірки і ходили, ніби прив’язані один до одного. Якщо від «Титаніка» фанатіла більше жіноча аудиторія то «Бригада» викликала ейфорію в чоловічої половини. «Ми збираємось там…» — таємниче шептались між собою однокласники. Дівчата шукали підлітків, які могли зійти за обожнюваного Бєлого. Знаходили… Бездарний сурогат, щоправда, який міг тільки малюків лякати та бабусь грабувати — вирвати чеку гранати духу не вистачило
     Але кого це цікавило тоді? Досить непоганий серіал, який досі є одним з найкращих російських фільмів, викликав суєту, істерію, психоз. Це було Щось. Четверо неосвічених, замазаних гряззю і кровю, тупих пацана були Месіями і найвище — Саша. Бог тихо сидів нижче плінтуса, в попільничці Бєлого і заздрив його висоті. Якби утворилась нова віра, побудували б храми Бригади — нас це не здивувало би.
     Хай би фантазували собі, збирались вечорами біля похиленої лавочки, і гризли соняшникове насіння, позуючи один перед одним. Хай… Але це були діти, підлітки, значна категорія дорослих, тупих як діти.
     Вони наслідували.
     Скажу з власного досвіду: в дитячому віці в моєму доступі виявилась ціла купа воєнної літератури, здебільшого мемуари воєначальників, романи про подвиги «сірих» особистостей. Я читав і повторював на примітивному, іграшковому рівні, моделюючи бої, подвиги, атаки, вбивства. Це була лише гра, і тільки тепер для мене за цим всім стоїть таке поняття, як Війна — страшне, безглузде по своїй суті явище. Для дітей поняття добра і зла, їх розмежування, відсутні; для підлітків, які чекають на тверду руку, що спрямує їх енергію в якесь русло, також.
     Уже доказано, що лише публікація в ЗМІ про самогубство викликає хвилю суїциду. Одна лише публікація, десяток рядків. В дорослих, цілком адекватних людей. Які шукають виходу. А діти… Подивіться, як пильно стежить дитина за мамою, що зі злості б’є сковорідку на голові чоловіка. Наступного дня в пісочниці дитина дістає ту ж сковорідку і ефектно опускає на голову подружки. Завіса падає.
     Важко сказати, скільки тисяч банд, кланів утворились внаслідок і по подобі сімейства Карлеоне з «Крестного отца». Так же важко сказати, скільки сотень життів вбито, скільки доль було поламано, вичеркнуто, понівечено одним показом «Бригади». Скільки підлітків, надихнувшись подвигами героїв, пішли повторювати. Ні, не гризтись з спецслужбами. Просто бити старих і дітей в під’їздах, забирати гроші чи здоров’я в ровесників. Здичавілі відсутністю роботи, налякані тим часом, в якому жили, вони шукали вихід агресії, сумнівались, думали. Як бути? Як жити? Де вихід? І тут явилось Воно. Одкровення. Чотири бандита, що досягнули матеріального благополуччя, легко переступаючи через інших. Як у випадку з самогубствами явився приклад: ось це вихід, це шлях викарабкатись з бідності твоїх батьків і досягнути чогось в житті. Тільки хто відповість за те, що віртуальний персонаж спонукав тисячі людей стати на злочинну стежку?
     Я не осуджую Сашу Бєлого та його товаришів. Це їх життя, їх вибір. Просто треба було сказати чесно — це не соціальна реклама. Тому що телевізор дивляться діти. Які не розбираються в моралі, не аналізують а просто копіюють побачене. Одна привабливість героя виправдовує усе.
     Потрібно було просто відновити цензуру, «зрізати» фільм а творців позбавити доступу до кіно по життєво. Звичайно, піднялися б крики: «вони показують правду! Нічого прикрашати реальність». Як завжди кричать ті, що навіть на примітивному рівні не розбираються в психології, які не бачать, чим обертається показ, публікація подібної «правди».
     Єдиним позитивним мотивом «Бригади» є дружба. Дружба між героями, від дитинства і до останнього подиху, наперекір усім випробуванням. Якби глядачі взяли з фільми тільки це, якби від нього осталось тільки прагнення триматись разом. На жаль, все пішло далі, до наслідування бандитам, до спроб самому стати «крутим», як Саша. «Бригада», залишаючись найдорожчим серіалом СНГ, давно стала культовою. За моєю скромною думкою — поки що найкращою в своєму жанрі. Саме в ній була геніальна, прекрасна сцена зустрічі героя з майбутньою дружиною, красою і оригінальністю якої міг би гордитись будь-який фільм. Вона першою і останньою з російських фільмів безпристрасно показала обидві сторони життя «крутих пацанів». Мені подобається серіал, його атмосфера, гра акторів, робота режисера, сюжет, музика. Мені, як і кожному, більше імпонує безпристрасний, відважний кримінальний авторитет Саша, ніж якийсь підленький музикант, що намагається переспати з дружиною Бєлова.
     Мені не подобаються її клони. Бездушні, сірі, тупі, з примітивним планктоном-акторами, невиразним сюжетом і простим «мочиловом». Хіба не вона надихнула десятки режисерів на створення бездарних копій, жодна з яких близько не наблизилась до «Бригади»? Смішно, але факт — відомий актор і режисер Сергій Бодров, людина із зовнішністю і душею інтелігента в страшно сказати якому поколінні, знімав фільми про дівчат-кілерів, щоб передати ту ж саму ідею дружби. Ніби кілери — єдино можливий спосіб висловити подібне. А його тезка, Сергій Безруков, кожного (!!!) тижня ходить до церкви, тому що не якийсь там бандит, що засинає на концертах класичної музики, а відомий актор, що інтелектуально, духовно та морально стоїть набагато вище його поклонників.
     Але… Тому я порівнюю такі два несхожих серіали, порівнюючи не порівнюване — дитяче і доросле кіно, що обидва фільми найбільший відклик отримали саме в молодіжному середовищі. Як і «Гостю» так і «Бригаду» дивились найперше діти. Тому що дорослий дивиться, сумніваючись, аналізуючи, йому необхідно перебороти більше заборон, поламати більше стереотипів, щоб наслідувати Космоса, Пчелу чи самого Бєлого. Він розуміє відповідальність за такі вчинки, більш тверезо оцінює побачене, врешті решт, володіє хоча б примітивним знанням Кримінального кодексу. В дітей все набагато простіше — побачив, повторив. Потім зарюмсав: «я не хотів… мама… я не хотів… мама, забери мене звідси…». Тим більше, ми порівнюємо не скільки процес зйомки фільмів, не їх якість а наслідок показу, результат певних трансформацій в душі та розумі глядачів.
     Само собою, безглуздо вчити дорослих жити на прикладі Аліси, тому що отримаємо неповноцінних, наївних людей, непристосованих до життя в суспільстві. Реалії нашого існування абсолютно несхожі з дитячою казкою, придуманою письменником. «Бригада» дасть пересічному дорослому більш реальну картину, не прикрашаючи існуючого, вона не показує інший варіант, вона показує неприглядність існування, щоб ми могли побачити другу сторону ніби легкого життя кримінального світу. З іншої сторони, показувати пригоди «фантастичної» четвірки дітям — вершина ідіотизму. Тому що один фільм — просто констатація факту, а інший — показ більш досконалої моделі суспільства, більш високих моральних цінностей, більш дитячий. Звісно, якщо хтось хоче виховати ангела в грязі… Це його вибір. «Бригада» не виховує, не вчить, як жити інакше. При всій зовнішній красі вона має негативний підтекст.
     Ось тут — найбільший позитив «Гості з майбутнього», незважаючи на технічну недосконалість.

     Чи піде дитина на вулицю вбивати, грабувати, ображати після прогляду подібного? Чи зможе вона, засліплена посмішкою Аліси, повторивши слова «я клянусь, что стану чище и добрее», зумисне вдіяти зло? Ні. Уже в наші дні дорослі фанати фільму (пройшло двадцять п’ять років!) висадили цілу алею в Москві. І хто — дорослі люди, банкіри, адвокати, менеджери посадили не менше тридцяти дерев. Що спонукало їх? Героїня дитячого фільму, який вийшов чверть століття тому! Фільм, послідовність кадрів, вимисел! Ось на які вчинки (і набагато масштабніші) може спонукати людей звичайний, здавалося б, фільм і від творців залежить — позитивними чи негативними будуть ці наміри.
     Але… Зробили б таке прихильники Саші Бєлого, посадили вони хоч одне дерево Бригади чи вчинили якийсь хороший «прикол»? Навряд.

     Аліса стала для дітей СССР відкриттям, несподіванкою. Вулиці вимирали, затихали пустощі, сміх, ігри. Усі, кому «до…» і навіть «за…» сиділи біля екранів телевізорів. Мені хочеться перенестись туди невидимою тінню, стати біля під’їзду і глянути в очі дітям, що виходили на вулицю після чергової серії «Гості». Навряд чи в них була злоба, презирство, ненависть.
     Одна тільки Наташа Гусєва, що зіграла Алісу, отримала чотириста тисяч (!!!) листів. Писали з усіх кінців Союзу, писали діти, підлітки, дорослі. Зізнавались в любові, просили адресу, пропонували дружбу. Вдумайтесь — 400 000 листів! Якщо читати десять за день, відповідаючи кожному — вистачить на усе життя. Це вагони листів. Вагони любові, дружби, надії. А скільки листів не дійшло, скільки отримала студія, скільки — інші актори. Особи, які брали участь у створенні фільму, стверджують, що кількість листів наближалась до одного мільйона. Ось справжня ціна фільму.
     А що міг написати фанат Саші Бєлого? Чого хотів би, просив?      Коли ви останній раз писали лист авторам фільму, статті, книги? Я — жодного разу. Примітивізм теперішньої кінопродукції призводить до того, що фільми забуваються зразу після перегляду. Як пиріжки, як «Макдональдс» — навколо вонь, продукція без смаку і ніякої ситості.
     Я погоджуюсь з автором однієї рецензії. Не варто писати пафосні слова «зараз так не знімають». Знімають. Правда без жорстоких сцен катування школяра піратами. Сучасний цнотливий підліток отримає моральну травму від прогляду подібного, тому не дивно, що фільм давно не йшов на голубому екрані. Скажемо правду — зараз навчились знімати красиві, добрі фільми, де добро перемагає зло ефективніше, де обходяться без натуралістичних сцен. Зараз уже нема того, що було в радянському кіно. Коли п’яні підлітки добивали перехожого, знімаючи все на камеру, коли розмальовували графіті з портретом Леніна, грублячи бабусям і жуючи кукурудзяні палички. Це тільки в «Сімнадцять миттєвостей весни» відважна подруга розвідника, смалячи цигарку, знімала скальп німецького офіцера, витанцьовуючи патріотичний танець радянських лесбіянок. Зараз, слава Богу, цього нема.
     Сьогодні є вибір. Можна взяти диск з «Гостею з майбутнього» та «Сімпсонами» і вибрати. Що взяти? Меркантильну, холодну, цинічну «Гостю», де Аліса провокує нездорові сексуальні фантазії в озвірілих підлітків? Чи наші рідні Сімспони, прості, душевні, чуйні? Огидний сірий совок чи світлу американську мрію? Що купите ви своїм дітям? Може у вас цілий склад радянський мультфільмів, фільмів, казок, дитячих пісень? Ви хочете виховати дитину моральним виродком, нездатним жити, пристосовуватись, виживати, нездатною вигідно продати себе?      Вибір..
     Ви погляньте, які мрії дітей в фіналі фільму. Лікар, мандрівник, письменник. А тепер що важливо? Діти уже не хочуть простої романтики, вони хочуть розкоші, в якій відчують щастя. Ах, банальні совкові діти — хіба вони могли уявити всі принади сучасного життя! Скажіть дитині тепер — «ти будеш мандрівником». Що вона скаже? «Дядя, ти ідіот?!».
     Хочу повторитись ще раз — я не осуджую одних і хвалю інших. Має право на життя «Бригада» та її тисячі бездарних клонів, «Нічний дозор» з його м’ясом і кров’ю та «Хостел» — творіння хворої психіки Квентіно Тарантіно, генія, що уник психіатричної лікарні. Ми дивимось — хіба нам гірше від цього стає? Як жили, так і живемо, насолоджуємось власним існуванням, яке чомусь осуджують деякі істеричні особистості. Це наш вибір, наше життя, наші уподобання, слабкості. Але зверніть увагу… Як часто люди говорять — «несправедливий світ, жорстокий, ми не живемо, як повинні жити, хіба це життя?». Скільки раз ви чули слова батьків, які бажали, бажають і бажатимуть своїм дітям кращого. Безглуздо, але ні-ні, а зрине в них мрія, що майбутнє буде безхмарним — без зла, без конкуренції, без війни, без грошей, які стали символом всього злого. Буде рай, який кожен батько готовий прихилити своїй дитині. Особисто я не маю нічого проти сучасного суспільного устрою — він мені підходить, подобається. Але є мільйони тих, хто нарікає на нього. Їм карти в руки — змінюйте. Найефективніше — не ламати світогляд дорослих а з нуля створювати цінності та мораль дітей. Навіть ідіотам зрозуміло, що нове не вийде з постійного повторення старого. Міняйте, але не прикладом фільмів (в тому числі), які просто віддзеркалюють сьогоденну реальність.

     Разом з тим кожен з них далі слухняно натискає кнопку телебачення, вдесяте проглядає улюблені фільми жахів, трилери, детективи. Проглядає не сам, горнучи під своє крило ненаглядних дітей, що втупились в голубий екран — «дивіться діти, привчайтесь, чим раніше ви побачите реальний світ, тим краще». Якось забулося, що в їх дитинстві ніхто не доставав економікою, політикою, нафтовими кризами, розборками братви, дитинство було повноцінним, яким воно і повинне бути.
     Виходить парадокс. Батьки хочуть кращого життя для дітей, проте змалечку показують дітям «радощі» життя в їх «правдивому» трактуванні. Навіщо казки, навіщо цей наївний обман, — хай дитина мочиться від ляку, начитавшись кримінальних новин. Хоча вибору, як такого, нема. Якщо ми хочемо для дітей такого ж майбутнього, в якому живемо самі — насолоджуємось далі «істинною» кінопродукцією, якщо ні… Доведеться показувати дітям фільми, подібні «Гості з майбутнього», обманювати їх, говорити про ефемерні поняття моралі, яких самі не дотримуємось. Нереально виховати іншу людину на тому, що маємо, подібно як неможливо виховати мільйонера в бідності. Хіба не так? Як не парадоксально, більшість людей виховує дітей на ідеалах сьогоднішнього дня, агітує за ознайомлення з «реальністю», вирощуючи мільйонерів в бомжуватих теплотрасах. Хоча, яка там реальність — не вбивають же насправді людей так часто, як в кіно чи новинах.
     В дитинстві я практично ніколи не дивився телебачення. Ні, не тому, що не хотів — просто не працював цей клятий телеящик. Скільки себе пам’ятаю, він або дууууууже погано показував, або валявся десь в ремонті, роками валявся. Тепер уже я підозрюю, що мої батьки «ремонтували» його навмисне, враховуючи тодішній телерепертуар, не кажучи вже про сучасний. Тому я не бачив ні «Титаніка», ні «Бригади», коли вони вийшли і стали предметом дикого фанатизму дітей та підлітків. Єдине, що трішки пам’ятаю — пригоди чотирьох симпатичних черепашок. Чесно кажучи, я абсолютно не жалію за тим, чого не побачив тоді.
     Ще раз покажу на прикладі результат таких підходів. Спитайте своїх батьків, чи тодішні підлітки відтворювали в своїх іграх події з «Гості». Напевно вони скажуть, що так — гралися, декому випадала роль піратів, які намагались вкрасти приклад для читання думок. Тоді задайте батькам ще одне запитання, — а хто перемагав? Я більш ніж впевнений, що, незважаючи на наявність негативної сторони в таких іграх, завжди перемагало добро, втілене в образі Аліси та її друзів. А тепер, хто перемагає в іграх сучасних дітей — чи завжди добро отримує верх, чи діти стають на сторону привабливого, красивого зла, яке невинно усміхається з екрану? Чи завжди підліток, що грає роль бандита, звівши зброю на свого «противника», опустить її — адже так легко повірити, що це лише гра, і нереально потім переконати в шкідливості поглядів, нав’язаними такими «пустощами».
     …Одинока Аліса шукає Колю. Розбіглися дорослі після однієї згадки про бандитів, обманув випадковий свідок. Вона залишилась одною. Мабуть, зайвим буде описувати мить, коли вона озирнулась і побачила нових шкільних друзів, що прийшли їй на допомогу, потрібно побачити самому. Це, нарівні з останньою хвилиною фільму, найбільший сильний момент «Гості». Яскравий контраст з сучасними молодіжними фільмами, де кожен клас має свого лідера, навколо якого група особливо «продвинутих», масовка, що намагається попасти в коло вибраних і кілька очкариків-заучок, що суміщають навчання з роллю виродків класу. Якщо підтекст «Бригади» і «Гості з майбутнього» більш прихований, то порівняння Аліси і сучасних кінопідлітків виявляє наскільки відмінні установки поведінки та цінності, що все зрозуміє навіть особливо тупий ідіот.
     Я ще можу зрозуміти батька, який вибере трилер чи фільм жаху для дитини, але, вбийте, не осягну мотивів батька, який вибере сучасний молодіжний фільм замість «Гості». Скажете, для чого дітей «грузити» комуністичною пропагандою, образом радянських дітей? Та дітям по фігу! Їм червоні галстуки і радянські гасла — як поєдинок Македонського з варварами, так же далекі і чужі. А ось мотив фільму вони засвоять швидше. Якщо в «Гості з майбутнього» центральною цінністю є дружба, взаємовиручка, то що рекламують сотні безликих «молодіжок» в привабливих обкладинках? Егоїзм, поділ на групи за матеріальним становищем, популярність як вирішальний фактор місця людини в суспільстві, верховенство сильнішого, сірість і не модність знань? Назвіть хоча б один позитивний момент.
     Мені подобається фінал фільму, коли Аліса говорить, ким стане кожен з присутніх в майбутньому. Як не дивно — ні одного двірника, бомжа, алкоголіка, невдахи, просто казка якась. Якщо подумати — не казка, а просто іронія над дорослими, які звикли міряти людей такими критеріями. Можливо, навіть сам Кир Буличев, чия книга лягла в основу фільму, вклав в уста Аліси солодку неправду, тому що кожен дорослий розуміє нереальність такого сюжету. Кожен дорослий. А діти? Можливо вони вірять в такі казки, до останнього опираючись нашому «вихованню», надіючись, що ми почуємо їх, дамо можливість їм побудувати таке майбутнє, якого ми так прагнемо для них. А потім, не почуті, йдуть нашою дорогою, тисячі раз пройденою.
     …Минули роки відтоді, як маленька гостя з майбутнього задуманим поглядом дивилась на наш світ з лікарняного вікна. Тепер уже важко уявити, наскільки разючою буде відмінність між реальним кінцем двадцять першого століття та тим же часом у фільмі. Якими очима дивилася би на наш світ Аліса, загубившись серед метушні, і якими очима не неї дивилися б ми: на дівчинку в сірому учнівському платті з безглуздим червоним галстуком і простенькими черевичками. Та ми і не доживемо до кінця століття, хіба що наші діти. А хотілося б… Хоч одним оком глянути туди — а раптом?
     Кого застане вона в майбутньому? Свою подружку Юлю, яка емігрувала в США? Можливо, начитаного Шерлоком Холмсом, Фіму Корольова, який став депутатом? А може, захоче побачитись з Колею, який недавно згорів в бані, закінчивши життя безвихідним життям алкоголіка? Відвідає могилу одного з піратів, який помер від хвороби серця цього, 2009-го року? Вжахнеться, побачивши, наскільки реальність відрізняється від її пророкувань, констатуватиме банальну істину — життя взяло своє? І відмовиться від машини часу, залишившись в своєму майбутньому.
     Почавши рецензію з критики, не хочеться обривати її на песимістичній нотці.

***


     Я думаю, найперше Аліса поцікавиться долею свого протеже в нашому часу, Наташі Гусєвої. Актриса, яка зіграла всього чотири ролі, три з яких пройшли непоміченими, все ж таки здобула те, чого не мають відомі кінозірки — щастя. Відданого їй чоловіка, який десять років добивався руки і серця. Одного з рафінованих романтиків, який змусив кущ, засипаний снігом, «розквітнути» для неї рожевими квітами прямо серед зими, який досі проявляє чудеса фантазії, радуючи Наташу незвичними вчинками. А ще у неї росте маленька дочка Олеся, яка зможе побачити, що в тому 2084-му році. Навіть перебуваючи в ореолі слави, після виходу «Гості з майбутнього», Наташа не забула про свої уподобання та плани, спочатку, в мріях, біолога, а потім хіміка — працівника однієї московської лабораторії.
     Незвична історія. Незвична тому, що зараз більш прийнята жорстка боротьба між кіноакторами, скандали, які дозволять зайвий рік протриматись «на виду». Можливо, позаздрять вони Наташі Гусєвій, яка має сім’ю, колектив поклонників, які так довго не забувають її, і популярність.
     Адже варто запитати будь-яку людину, яка народилась в СССР, кожного з тих десятків мільйонів, хто така Гостя з майбутнього, і він відповість. Це був один з тих фільмів, на яких виростає ціле покоління.
     Можливо, створена силою фантазії мільйонів, силою бажання, натхнення, що вибухнуло двадцять п’ять років тому, в майбутньому справді житиме така дівчинка Аліса. Може, не буде ніякої Аліси, а буде просто майбутнє, набагато краще за наше сьогодення.
     Хочеться в це вірити.
     Інакше для чого ми?

Так далеко до диплому і так близько до проституції.

       Жаль, що я не побачив фільму, коли він тільки вийшов на екрани. Памятаю, однокласники всебічно обговорювали його, обмінювались картинками, дівчата маніакально фанатіли від Ді Капріо. Вперше імя Леонардо не асоціювалося з да Вінчі. Це був фільм-мрія, фільм-бомба, фільм, що чудово підійшов дітям, які ходили до школи, щоб похизуватись новими шмотками, а не для того щоб здобути хоч краплину розуму.
       Жаль…
       Тепер фільм не викликає навіть жалю за колишніми часами, він викликає лише презирство своєю пафосною недолугістю, однобокістю, намаганням сказати щось дуже розумне. Звичайно, навіть зараз він чудово підійде компанії пяних даунів з горою поп-корну, яким однаково, що дивитись.
       Ненавиджу кіно, яке не залишає навіть видимості вибору. Нормальний фільм має оставити вам хоча б впевненість в тому, що ви самі догадались, що цей герой хороший, а цей злий, що ви самостійно зробили вибір в користь хорошого і почали чимдуж за нього вболівати. Ви повинні мати волю вибору, яку Титанік привласнив собі повністю. Тут все чітко і ясно – аристократія являє собою бездушне зло, невиховане бидло в обличчі Ді Капріо – абсолютне добро. Жених нашої героїні – тупий, самовпевнений, жорстокий, підлий. Не людина, а диявол. Якщо в сотні інших фільмів я вагався у словах героїв, їх позиції, правильності то тут думати нічого. Абсолютно. Це апофеоз, ідеал тупості, лінійності, яка прикривається таким відчайдушним пафосом, що робиться огидно від прогляду.
       Титанік був би кращим, якби на борту оставили тільки наших героїв. Двох. Це мінімізувало б кількість ляпів і неприкритих дурниць, які так красиво обіграли творці фільму. На жаль, вони всунули туди аристократію, яка виглядає бездушними, запущеними людьми, що витрачають життя на безцільні розмови, показні раути, тощо. Як ковток свіжого повітря – наш молодий художник. Це завдяки йому наречена з вищого світу може знову тягнути пиво досхочу, смалити сигарету і танцювати без взуття. У нього талант, він так тонко підмітив суть бабці, яка кожного вечора приходила в бар посидіти. «У тебе талант!» - вражено говорить героїня художнику. Ви, чо бля, знущаєтесь?! Це рисунки рівня нашого факультету мистецтв провінційного рівня, на яких банальні голі тьолки! Це знущанння, це наскільки неприкрите знущання над логікою і красою, що залишається тільки засміятись над жалюгідним подивом героїні. Звичайно ж, куди там да Вінчі чи Рафаелю, які належали до аристократії, тягатися з молодим художником? У нього ж та-а-алант, талантище!
       В стотисячний раз в мільйонному степені в фільмі грає стара пластинка: «плюнь на все! Живи на повну!». Йди напролом, не зважаючи ні на кого, зневажай цю аристократію, яка поважає якісь там рамки пристойності. Свобода, яку творці втілюють у красивій сцені, коли герої стоять на носу корабля. «Я лечу!» - кричить героїня, і тут я маю плакати від захоплення, зронивши просолену пивом сльозу на футболку з написом «Мне на всьо насрать!». Тому що цей фільм не для дітей, ні. Він для безмозгих дітей, які сприймають на віру абсолютно все і «тащаться» навіть від спарювання тарганів – яка любов! Яка любов!
       Гра акторів примушує все ж заплакати. Хто казав, що в Ді Капріо талант?! Він навіть не актор, це двонога істота в судорогах. Так грають актори?! Ви смієтесь, чи що? Це репетиція дворового гуртка бетонних блоків, які десь в глибині своєї арматури ненавидять Станіславського. Не вірю! Можливо актора так грати примусили, можливо чоловічу гордість прижали пасажитами, або кинули в морду мільйонним контрактом. Адекватний актор так НЕ ГРАТИМЕ. Він піде в двірники, застрілиться від усвідомлення акторської мізерності, але він не піде грати в фільм, який покажуть у всьому світі. «Зіграй людину в розквіті життя, в апофеозі щастя!» – говорять трупу в руках патологоанатома режисери і вивозять тіло на знімальну площадку. Труп грає живу, щасливу людину, грає краще, в стократ краще Ді Капріо. Та що там говорити, - гірше нього з роллю справляється тільки сейф.
       Єдині нормальні герої – музиканти, які стоять і грають, в той час коли всі покидають тонучий корабель. А ще конструктор корабля, який вирішив прийняти смерть разом з своїм дітищем. «Простіть, що я не зміг побудувати надійніше судно» - говорить він нашим героям. Ну да, десь помилився мужичок, забув про таку дрібничку, як айсберг. А якби не його халатність… О! Титанік міг би стати прихистком від ядерного удару, міг витримати обстріл усім наявним в людства арсеналом зброї. Я скажу простіше, без пафосу авторів – конструктор зробив нормальне судно, зіткнення з айсбергом не під силу винести більшості кораблів, крім плаваючих «міцних горішків» військового флоту. Подібно в авціації – досі жоден корпус літака не може витримати зіткнення з землею після падіння. Але ж красиво виглядає така самозреченість єдиного представника аристократії, який виявляє людські емоції! Хоча ті ж музиканти не травлять пафос, вони просто грають.
       Уявляю, як симпатизували безмозгі недорослі в кінотеатрах капітану корабля. Герой! Пішов в рубку, щоб загинути за штурвалом. На судні залишається сотні людей, ще є шлюпки, десь треба допомоги, а капітан йде і топиться. Це нормально, по вашому? Ні, це просто банальна зрада, прикрита пафосом. Навіть головна героїня тримається до останнього, хникаючи над замерзлим трупом коханого. «Ей, ей, придурок, ідіот, тупіца!» - скиглить вона а остання шлюпка віддаляється. В залі від страху помирають глядачі. Вона ж загине сама, у відкритому океані! Але напруження не може тривати вічно, нескінченна сцена скиглення раптом стає байдужою і я відмічаю про себе – «тут режисер викликає переживання за героїню». Там-та-ра-рам! Скажу ще, що фільм зшитий наскільки бездарно, що ключові елементи драми так і лізуть на поверхню.
       З уст російського шукача брильянтів капає піна жадоби грошей. Молодий американський художник з другом сідають на корабель, що пливе до Америки. Пливе до раю, - цей мотив наскрізь огортає всю подальшу історію. Америка, її цінності, її свобода негритянського гетто, що танцює хіп-хоп. Що там затурканий Старий Світ з прогнилою аристократією? Що дав вищий світ Європи героїні? Вміння сидіти за столом, слухати класичну музику і любити живопис? Хіба може це порівнятись з навиком плюватись далеко, який прищеплює їй бідний, молодий, американський художник? Вільна душа, яка єдина цінить життя, дихає ним, гадить ним з простодушністю невихованого бидла і так же пафосно вчить аристократів жити вільно. Вибачте, але сцена плювання за борт – це вже неприкритий сарказм над вільним поводженням молоді, а не агітація за свободу. Є ж якісь рамки. Хоча… Як для кого, що там може бути писаним для американського підданого?
       Я не розумію, чому так жахнулась героїня вмінню маленької аристократки поводитись належно за столом. Вона ж не сиділа, розвалившись в кріслі і не пила водку прямо з горла пляшки, виражаючись нецензурною мовою? Це смішно, зрештою. Всі видатні композитори, зодчі, архітектори, математики минулого належали до вищого світу. Саме аристократія спроектувала шедеври архітектури, написала геніальну музику, яка стала класикою, написала полотна, що досі є прикрасою музеїв світу. А що протиставить їй поборник волі в обличчі Ді Капріо? Свої малюночки голих дівчаток? Вміння плюватись, танцювати, просто рухаючись? Я сприймав фільм, як насмішку над ідеями про свободу, тому що не можу уявити, як людина може так бездарно агітувати за щось.
       Але Титанік пливе і настане той час, коли Вони зустрінуться. Вона захоче кинутись за борт, а Він виявиться поряд. Трагічна ситуація, правда? Так природно і логічно, що художник не спішить рятувати графиню. Він згадує дитинство і очі його світлішають від приємних спогадів. Розмова переходить на особливості національного полювання по американськи, далі він згадує «Війну і мир» – єдину книгу, що причитав ще дитиною. Героїня уже не дивиться вниз, вона слухає його мову. Плавно монолог торкається сцени грандіозного траху Наташі з графом Андрієм Болконським. Щоб врятуватись від збуджуючих уяву подробиць, графиня намірена плигнути знову. Ситуація загострена, пік пристрасті, кіноглядачі мочаться кипятком. Тому так доречно герой переходить до Великої Радянської Енциклопедії. Я не слухаю розгорнутого переліку змісту від букви «А» по букву «Ц», мене цікавить, чому він не може схопити її за руку, замість говорити дурниці.
       …«Говорите, циклофазотрон наповнений гелієм без антиоксидантів?» - перепитує Вона з палаючими очима. Тепер уже ясно – не стрибне. «Дайте руку» - пропонує він і тут вона зривається з краю корабля…
       Колись, на дозвіллі, прочитайте книжку А.Мітта. «Кіно між раєм і пеклом». А потім подивіться Титанік. І ви зрозумієте, що ці всі сепсиси, моменти падіння і підйому, напруження, фінальної битви і розвязки, словом, все що являє собою елементи драми, в фільмі подано просто бездарно. Титанік – як стіна, видно кожну цеглинку сюжету, кожен прийом. Якість, присутня далеко не кожному фільму, останнім таким «чудом» була «Північна стіна». Але ми не про техніку…
       Статуя Свободи.
       Фінал, заключний штрих трьохчасової драми пафосу і бездарної акторської гри, адреналіну і емоцій. Статуя Свободи. Символ американської мрії, гордість Америки, кінцевий рубіж щастя, яке має відчути героїня, мокнучи під цим фігурним стовпом каменю. Ей, режисер, ти типу прикалуєшся, да? Та мені ваша Америка десь там, після вашого кіно я туди тільки з примусу поїду. Ваше молодіжне кіно, ваші комедії, сформували наскільки рельєфний образ принадної американської жопи на безкінечній вечірці в честь вечірки, що хрустить попкорном і крутить тазом, щоб оголити пятки, на яких висить остання білизна – шкарпетки, що я не хочу у ваш рай тупорилих даунів.
       І хай сюсюкає ваша романтична бабця, яка досі яскраво переживає подіїі вісімдесятилітньої давності, про Вічне, хай так принадно трахаються герої в покинутому фургоні, після Статуї Свободи ясно одне – оцінюючи зміст, нема за що ставити навіть один бал з десяти. Це пустота, прикрита лише емоціями і чітким впливом на спинний мозок.
       Ось тут фільму не заперечиш. Тільки циніки можуть проглянути кіно до кінця і не відчути жодного захоплення, розчарування, страху, співчуття героям. Навіть шкаф заплаче в фінальній сцені або в розтиражованій сцені обіймів на носі корабля. Я серйозно – емоційно фільм реалізовано досить здорово, на рівні «Перл Харбора» (чи як там його?). Я дивився фільм, не відриваючись ні на секунду, а окремі сцени взагалі захопили повністю. Це як солодкий, міцний наркотик, що залишає після прогляду сильне враження.
       Єдиний класний епізод – тонучий корабель. Ідеально підкований аристократ інколи мерзенніший за «свого пацана», який може вирвати себе і дівчину з лап смерті і вижити навіть в морській катастрофі. Жаль, але цей епізод не витягне недолугість тригодинного знущання емоцій над розумом.
       Єдиний безумовний шедевр – музика. Не помилюсь, якщо скажу – вона стане такою ж класикою, як для нас твори Моцарта чи Бетховена. Якби її поставили в кожній сцені, на помилки ніхто б не звернув уваги, тому що саундтрек покрив би всі недоліки. Не можу сказати, коли останній раз в фільмах подібного роду була подібна музика. Єдина світла пляма, варта найвищої оцінки…
       …Пейзаж поступово втрачає кольори і перед нами розгортається інша драма. Інша аристократія, більш бідніша на вигляд і більш достовірніша, ніж в Титаніку. Музиканти гратимуть, стоячи на палубі тонучого корабля і виникне враження, що окремі сцени просто безсовісно вкрадені сценаристами Титаніка. У пасажирів інша мета, інші цінності. Тут не вдастя віддатись на волю творців і доведеться робити вибір. Вибір між персонажами, однаково позитивними і негативними, однаково суперечливими. Жодної визначеності, лише фігура людини, яка зібрала їх разом, буде незаперечною вершиною.
       Корабель пливтиме. Але це буде інша історія. Більш змістовніша, реальніша, достовірніша. Справжнє кіно не втрачає якості з часом, а пил та пошкоджена кіноплівка – лише скромне обрамлення внутрішньої краси. Можливо, вся справа у величині режисерів, можливо – в часі, коли пливли обидва кораблі. Не знаю.
       А поки що можна констатувати – Титанік не шедевр. І навіть не хороший фільм. Його оцінять шукачі «свободи» по американськи, прихильники негрів, що витанцьовують хіп-хоп, жуючи попкорн і плюючи прямо на тротуар. Але це пустота, просто красива, пафосна обкладинка. Він не вартий навіть десятої частки слави, що звалилась на нього у свій час. Але хто його памятає зараз? Та ж доля, що в інших бездарностей, розкручених і проданих довірливим глядачам. Він просто жертва реклами. Громадна сопля на кінчику носа Гуллівуду – не більше.
6 з 10.  

Золотой глобус 1998 - Лучшая музыка
Золотой глобус 1998 - Лучшая песня
Золотой глобус 1998 - Лучшая режиссёрская работа
Золотой глобус 1998 - Лучший фильм (драма)
Награда MTV 1998 - Лучшее исполнение мужской роли
Награда MTV 1998 - Лучший фильм
Оскар 1998 - Лучшая музыка (драма)
Оскар 1998 - Лучшая операторская работа
Оскар 1998 - Лучшая песня
Оскар 1998 - Лучшая режиссёрская работа
Оскар 1998 - Лучшие спецэффекты
Оскар 1998 - Лучший звук
Оскар 1998 - Лучший звукорежиссёр
Оскар 1998 - Лучший монтаж
Оскар 1998 - Лучший художник по костюмам
Оскар 1998 - Лучший художник-постановщик

       Прикололись чи всерйоз?

 

    Коли у моїх руках опиниться заповітний мільйон доларів... Звичайно, частину потрачу на матеріальні потреби а левову частину викину на подорож. Європа, Америка, знаєте... Заїду в Італію. Не для того, щоб полюбуватись Римом, Ватиканом та вічною розвалиною Колізею.
     Моєю єдиною метою поїздки в країну Берлусконі та спагетті буде маленьке курортне містечко Ріміні. Приїду з великим букетом наших, тернопільських квітів (от тільки як доставити їх туди цілими?), щоб покласти їх до памятника Федеріко Фелліні. Хай вони одним невловимим шелестом пелюсток, гранично тонких, як його фільми, скажуть за мене - "Маестро, ви неперевершені! Ви - геній". Хай вони будуть маленьким, скромним вираженням безмежного захоплення його творчістю.

    Користуючись нагодою, скажу "дякую" його дружині, Джульєтті Мазіні за її акторський талант, який свого часу буквально шокував мене, вихованого на безбарвній грі героїв серіалів. Скільки фільмів побачив, а досі виникає відчуття здивування діапазоном емоцій, які вона могла виразити лише однією мімікою обличчя. Жаль тільки, що вона не почує слів мого захоплення, вдячності за хвилини насолоди від її гри, та ні, не гри - життя в кадрі.
    Якщо ви не бачили фільмів "Дорога" або "Ночі Кабірії" з її участю, можете сміливо кивати - "о, так! Класна актриса". Ви ні чорта не зрозуміли. Як не розумів я колись, яким широким і унікальним може бути талант однієї людини. Її - як актора. Його - як режисера. Але мова про фільм...
    Чесно кажучи, після прогляду "Армакорда" від автора всесвітньо відомих фільмів "Сладкая жизнь" і "8 1/2" я вже не очікував нічого хорошого. Як не очікую нічого нормального від фільмів з незрозумілою, дивною назвою. "Джинджер... і що?" - подумав я та закинув фільм на диск, для ознайомлення колись. Подібне було колись з "Солярисом", змучені совкові рожі героїв якого не давали приводу для оптимізму. Від того часу жоден фільм не вражав так несподівано та приємно.
    Фільм "Джинджер и Фред" про телеящик, про ту звичну коробку, яка замінила нам співрозмовників, родинне вогнище, хоббі, яка стала наркотиком, без якого багато людей не в змозі прожити. "Убийте телебачення. Любіть один одного" - говорив Фелліні. Тут його негативне ставлення виражено максимально яскраво. Засилля екранів на кожному кроці. В автомашині, в номері готелю, на вокзалі. Скрізь. Реклама - безглузда, ненормальна, шизофренічна, від якої хочеться... Ладно, не будемо.
    Шоу, ориганізоване одним ТВ каналом. Просто ідеальна підбірка асоціальних обличчь - вбивці, транссексуали, корови. Танець учасників під покровом ночі нагадує вакханалію диявола. Все це називається одним словом - шоу.
    Головні герої, ролі яких виконують Джульєтта Мазіна та Марчелло Мастрояні. Постарілі танцівники запрошені для участі в шоу, зустрічаються після тридцятирічної розлуки, щоб виконати останній в їх житті спільний танець. Як у реальному житті, два головних персонажа в житті режисера, зустрілись у їх першому і останньому спільному фільмі. Тому так правдиво розчаровується героїня відрбраженням в дзеркалі, так гранично точно передано складність виконання танцю, який колись давався їм так легко. Їм нічого грати, уявляти, імітувати - це їх вік, їх останній номер.
     Кого, зрештою, цікавить, чим унікальний "пасадобль" і яка афіша супроводжувала їх виступи? Вони лише фон, музична пауза в складній системі шоу. Позбавлена світла споруда телецентру нагадує загиблий Титанік, актори нарешті звіряють свої почуття у темряві сцени а бродячий бомж так і не отримав свої сто лір. Герої розстануться на порожньому вокзалі і навіть умовний знак їх зустрічі в танці не допоможе подолати розлуку. Геніальний за своєю простотою та водночас жорстокістю фінал, коли по справжньому співчуваєш героям. Вирішальне слово все ж таки за макаронами - "Жуй макарони і будь щасливим". Прокляте ТВ.
    Писати обєктивну рецензію на подібний фільм, як і намагатись передати його атмосферу і зміст - даремна справа. Його варто побачити, інакше всі слова намарне.

     - "Дорогой Фред, твоя Амелия всё такая же чокнутая..."

   Фільм з досить претензійним іменем і участю неперевершеної Бріджит Бардо в головній ролі. Тим, хто буде обвинувачувати мене в захопленні мамонтовим зародком кіно, скажу — ви не бачили його. Чорно-біле? Так. Але...
   Якесь воно, для мене, загодованого однозначними сценаріями, несподіване... Аморальне, моральне, тупе, офігенне. Головна героїня — хто вона? Проститутка? Чи обділена коханням нещасна? Винуватиця? Жертва? Холоднокровна вбивця чи мурашка в павутині власних емоцій? Її ненавидиш, її любиш, співчуваєш і відчуваєш відразу, вона і віддана одному чоловіку жінка і безсоромна потаскуха. І взагалі, це легка комедія чи драма? Я не знаю, коли останній раз відчував наскільки полярні емоції.
   Як виглядає Бардо — ах! Фільм хочеться дивитись тільки заради неї, хоча фільм можна дивитись і без неї. Класний сюжет, класні персонажі. Я навіть не знаю, чи у фільмі є негативні сторони.
   "Такого кіно тепер не знімають" :) .

    День, коли увіковінчено подвиг народів, серед яких був і наш. Ціною неймовірних втрат і зусиль, пліч-о-пліч з народами Союзу ми відвернули загрозу фашизму, звільнивши себе і Європу. Яка тепер переписує історію, намагаючись зрівняти велич нашого здобутку із землею.
    Ми знову станемо в позицію жертви, плакатимемо про розбиті надії УПА та вояків під знаменами СС, що нібито боролись за незалежність. Знову станемо пігмеями, не усвідомивши, що ми — нащадки велетів, безславні внуки великого покоління воїнів та будівничих.
    Їх подвиг досі не забуто. Їх слава досі з ними. Їх жертовність — приклад для прийдешніх. Ветерани, як жаль, що тільки один в рік ми повертаємось обличчам до вас, натягнувши маску цікавості та вдаваного захоплення. Як жаль, що ми так низько впали, продавши не тільки своє, а й набуте вами. Хоча для чого печаль? Адже весна, перемога…
    Зі святом вас, ветерани.

Офігенніший фільм з нереально чудовою грою головного героя.
Сюжет не розказую а загалом все крутиться навколо Бетховена. Фільм-біографія, покруче "Ігри розуму", цілком достойний особи самого композитора.
Думав - фігня, поставив диск і намірився відмітити галочку "подивився". Не вийшло. Кіно виявилось набагато кращим, ніж я очікував. Екшн, герої, сюжет, музика - все просто супер. Не говорячи вже про роботу акторів. Я тільки після першої половини здивовано помітив, що сприймаю фільм як реальне відео з справжнім героєм. Гарі Олдман створив настільки достовірний образ Бетховена, що йому не можна не повірити, він не грає, він ніби живе заново життям композитора.



5 з 5 - на менше цей фільм не заслуговує

Традиційно прийшов час очистити душі, щоб звільнити простір для нових гріхів та хоча б інколи згадати про Божі закони і заповіді. А також воздати Йому належне і за спасіння людства і за те, що подарував смисл життя людині.
...А як бонус до ліричного відступу - композиція "Аве Марія" з мюзиклу "Notre Dame de Paris". Може і вам що є попросити у нашої заступниці?

Ви колись помічали людину, яка символізує собою Бога? В храмі, де є Його ікони, з них завжди дивиться чоловік. Самі слова "Бог сказав.. радив.." несуть явну вказівку на стать.
А уявіть хоча б на хвилинку, що Бог - це жінка. На іконах - жінка, і всі ми поклоняємось жінці. Болюче для чоловічого самолюбства і так незвично. Простіше оголосити його безстатевим. Але ми вперто уявляєм його приналежним до сильнішої статі.
Хіба це правильно?

Есть идея. Не моя, правда, но хочется ее «локализовать» в Тернополе.
Короче, есть «жертва», в которой на глазах пассажиров маршрутки воруют кошелек. И третий, «пассажир», снимает на видео или фоткает.
Цель эксперимента – выяснить степень безразличия окружающих.
Я готов стать «жертвой» или снимать на видео. Но нет людей на другие роли.
Что делать?

На паре с автоматики учитель показал стенд – есть излучатель ИК лучей и датчик. Машешь рукой в пространстве между ними и лампочка индикации гаснет (может и наоборот). Спросил, как сделать, чтобы в темноте было можно с помощью веб камеры и ИК лампы наблюдать за объектом.
Нужно взять ИК диоды (жрут меньше энергии) и камеру. Там нет ИК фильтра и картинка будет черно-белая, но будет (!!!). Ура, наконец есть хоть какое-то решение вопроса.
Но есть масса вопросов.
А может, найдутся ответы.
Здорово было бы.

Прочитать информацию о себе и "предках". Я интересую себя больше, чем кто-либо другой.

Волнуясь и стуча зубам.. пальцами по клавиатуре, набираю первый пост в ЛайвЖурнал. Ощущение, будто в первый раз родишься, в первый раз идешь в школу, впервые напиваешься и скандалишь дома. А еще – что тут невообразимо тупой интерфейс. И хотя настроек много, не все локализовано а отсутствие Аджакса сказалось не наилучшим образом.
И все же..
С днем рождение, журнал.